"> Зв'язки видатних письменників з Сумщиною

О.С.Пушкін у колі українських друзів

О.С.Пушкін у колі українських друзів


ТЕРЛЕЦЬКИЙ В.В.


Якось поет зазначив: "Всякая строчка великого писателя становится драгоценной для потомства. Мы с любопытством рассматриваем автографы, хотя бы они были не что иное, как отрывок из расходной тетради или записка к портному об отсрочке платежа". Не можемо не погодитися з цим пушкінським висловом. Якої ж ваги, а часом і цікавості, набирають рядки славетного діяча, в яких маються хоча б поодинокі згадки про стосунки з сучасниками! В значній мірі вони розкривають атмосферу його часу, складають сторінки його життєпису. З-поміж тих, хто знаходився в оточенні О.С.Пушкіна і, за словами В.Жуковського, "свет своим присутствием... животворили", було чимало вихідців з Сумщини.


І. Приятель "холостой жизни моей"


Листи Пушкіна. Скільки відомостей несуть вони в собі! І чи не з них ми пізнаємо Пушкіна більш глибоко, чи не вони роблять поета дорожче нам і ближче?


Десна. Мальовниче старовинне село Очкине. Колись воно входило до Новгород-Сіверського повіту. Тут лежав маєток Михайла Йосиповича Судієнка. Колись сюди із Петербурга йшли листи поета.


"Здесь у нас, мочи нет, скучно: игры нет, а я все-таки проигрываюсь, — писав поет 22 січня 1830 р. — Приезжай, мой милый, или с горя я к тебе приеду. Прощай, душа моя; будь счастлив и прости мне невольное несдержание слова". З усього видно, що саме Судієнку давав Пушкін слово більше не сідати за карточний стіл. Та все ж не міг утриматись...


...Земляком уродженця Глухова, відомого державного діяча і дипломата, далекоглядного політика часів Катерини II князя Олександра Безбородька був Йосип Степанович Судієнко. Він пробивався, як то кажуть в народі, в люди одночасно зі швидкими і разючими успіхами глухівчанина. Був повіреним Безбородька, завідував його маєтками і капіталами, яких у князя було чимало. В будинку свого благодійника навіть грав роль радника і приятеля. Розбагатівши, Й.С.Судієнко придбав нерухомості і, зокрема, згадане нами Очкине (тепер — село Середино-Будського району Сумської обл.). Його нащадок Михайло (1802-1871), рано залишившись круглим сиротою, одержав добру освіту і виховання завдяки опікуну — відомому сановнику, князю Я.І.Лобанову-Ростовському.


З січня 1827 р. М.Й.Судієнко був поручиком лейб-гвардії Кирасирського полку, а з вересня того ж року — ад'ютантом Бенкендорфа. Проте невдовзі (з січня 1829 р.) в чині штаб-ротмістра він йде у відставку і поселяється на берегах Десни. Чи то ще навчаючись у Пажеському корпусі, чи то перебуваючи на службі в лейб-Кирасирському його Величності полку, він познайомився з Пушкіним. І коли поет програвався в карти, то виручав його грішми. А траплялося це доволі часто.


В вищезгаданому листі від 22 січня 1830 р. Пушкін писав саме про це: "Милый Судиенко, если деньги тебе до сих пор не уплачены, то виноват в этом мой поверенный, который утерял адрес твоего поверенного. Я же совершенно запамятовал его имя, и твои 4000 ожидали тебя в запечатанном конверте более полугода". В основному, ці ж питання порушував він майже двома роками згодом: "Боюсь я, любезный Михайло Осипович, чтоб долгая разлука совсем нас не раззнакомила...


Надобно тебе сказать, что я женат около года и что вследствие сего образ жизни моей совершенно переменился... От карт и костей отстал я более двух лет; на беду мою я забастовал будучи в проигрыше, и расходы свадебного обзаведення, соединенные с уплатою карточных долгов, расстроили дела мои. Теперь обращаюсь к тебе: 25000, данные мне тобою заимообразно, на три или по крайней мере на два года, могли бы упрочить мое благосостояние. В случае смерти, есть у меня имение, обеспечивающее твои деньги.


Вопрос: можешь ли ты мне сделать сие, могу сказать, благодеяние?". Гадаю, що і цього разу Судієнко не відмовив. Бо, коли випадала в подальшому нагода їм зустрітися, то вони не проходили повз неї. Їдучи в 1833 р. в місця, пов'язані з повстанням Омеляна Пугачова, Пушкін зустрівся з Михайлом Йосиповичем в Москві. І відразу ж, 27 серпня, повідомив про це дружині:


"Вчера были твои именины, сегодня твое рождение. Поздравляю тебя и себя, мой ангел... сегодня буду пить у Суденки". А 2 вересня, вже із Нижнього Новгорода, він описував свої враження від зустрічі зі своїм давнім благодійником: "Обедал у Суденки, моего приятеля, товарища холостой жизни моей. Теперь и он женат, и он сделал двух ребят, и он перестал играть — но у него 125000 доходу... Жена его тихая, скромная, некрасавица. Мы отобедали втроем и я, без церемонии, предложил здоровье моей именинницы, и выпили мы все не морщась по бокалу шампанского ".


До речі, дружиною М.Й.Судієнка була Надія Михайлівна з добре відомого на Глухівщині роду Миклашевських.


В свій час Пушкін мав намір завітати до маєтку Судієнка на берегах Десни. Ще в середині лютого 1831р. він писав приятелеві: "На днях я уезжаю из Петербурга; лето, вероятно, проведу в деревне. Быть может, заеду и в ваши края. Ты разрешишь мне, надеюсь, постучаться в твою дверь?". Та не довелося Пушкіну побачити цей куточок Придесення, не пролунав його стук в двері очкинської садиби.


Звичайно, не можна лишити поза увагою діяльність Судієнка впродовж подальшого його життя. В 1848-1857 рр. Михайло Йосипович був головою Київської археологічної комісії. Сприяв (часто за особисті кошти) виходу в світ ряду цінних історичних праць. Значну частину коштів надавав цілому ряду навчальних закладів (Новгород-Сіверській гімназії, Міністерству освіти для заснування пансіонів при Чернігівській та Полтавській гімназіях). Він зібрав велику і цінну колекцію історичних матеріалів. Вже після його смерті, а саме 1894 р., вона (до 100 окремих рукописів) була передана до відділу рукописів бібліотеки університету Св. Володимира (Київ).


В останні роки життя Судієнку випали тяжкі випробування: він осліп. Як же переносила все це людина, яка постійно була в роботі з історичними документами; з книгами, серед яких чільне місце займали твори його щирого приятеля "холостой жизни " О.С.Пушкіна?!


II. Предмет епіграми поета


Перший із зберігшихся листів Пушкіна датовано 28-м листопада 1815 р.: "...сколь счастлив буду я, ежели его сиятельство граф Алексей Кириллович благоволит поднести государю императору слабое произведенье неопытного стихотворца! "


До листа, надісланого із Царсько¬го Села до Петербурга, був прикладений вірш "На возвращение государя императора из Парижа в 1815 году". Він був написаний Олександром Пушкіним за порадою І.І.Мартинова — директора Департаменту Міністерства народної освіти. Та його і не міг не написати Пушкін. Великим на той час було бродіння умів, великою була радість з приводу отриманої остаточної перемоги над Наполеоном. Мартинову і адресувався той лист Олександра Пушкіна. Але хто такий граф Олексій Кирилович? І чому саме до нього звертався починаючий поет?


Олексій Кирилович був одним із п'яти синів Кирила Григоровича Розумовського — гетьмана Лівобережної України, обраного в Глухові в 1750 р. Своїм синам гетьман дав чудову освіту. Для них він, зокрема, відкрив особливий інститут, в якому вперше було запроваджено вивчення статистики під назвою "Пізнання своєї вітчизни".


Олексій Кирилович став згодом міністром народної освіти, займаючи цю посаду з 1810 майже до кінця 1816 рр. Він брав участь в організації і управлінні ліцею в Царському Селі, приймав вступні, піврічні і перехідні випробування із "молодшого віку в старший". Це саме в його присутності 12 серпня 1811 р. здавав юний Пушкін іспит, вступаючи до Царськосельського ліцею. Це саме О.К.Розумовський розбирав відому історію з "гогель-могелем ".


...В першу річницю заснування ліцею, 19 жовтня 1812 р., у ліцеїстів зародилася думка щорічно святкувати "День ліцею". Двома роками пізніше в ліцейське свято Пушкін та його друзі — Пущин і Малиновський — влаштували "гогель-могель". Діставши пляшку рому та яєць, принісши киплячий самовар, вони натовкли цукру і приготували напій. Ним і почастували своїх приятелів.


Справа дійшла до Розумовського, який виніс Пушкіну формальну сувору догану. Тоді ж гарячкуватий Пушкін склав на О.К.Розумовського епіграму:


Ах! Боже мой, какую

Я слышал весть смешную:

Разумник получил ведь ленту голубую.

— Бог с ним! я недруг никому:

Дай бог и царствие небесное ему!


Під "голубой лентой" мався на увазі орден Андрія Первозванного, котрого О.К.Розумовський (та ба!) не отримав.


Коли Пушкіну залишався рік до закінчення ліцею, він почав нудьгувати. Навчання ставало для нього нестерпним тягарем. Це, зокрема, засвідчує його лист від 27 березня 1816 р. до П.А.Вяземського, в якому він знову назвав ім'я О.К.Розумовського: "Но целый год еще плюсов, минусов, прав, налогов, высокого, прекрасного!.., целый год еще дремать перед кафедрой... это ужасно. Право, с радостью согласился бы я двенадцать раз перечитать все 12 песен преславутой "Россиады", даже с присовокупленьем к тому и премудрой критики Мерзлякова, с тем только, чтобы граф Разумовский сократил время моего заточения".


Предмет епіграми Пушкіна — Олексій Кирилович Розумовськйй — помер 5 квітня 1822 р. в м. Почеп Малоросійської губернії. В 1838р. його прах було перенесено до Новгорода-Сіверського, в Спасо-Преображенський монастир. 30 липня біля Путивльського в'їзду у місто тіло колишнього міністра народної освіти зустрічали духовенство, дворяни, городяни та учні місцевої гімназії. Після урочистої літургії надгробне слово виголосив законовчитель гімназії Василь Янчевський, а викладач історії Михайло Єрофеєв — "чудову промову ".


III. Герой уяви О.С.Пушкіна


Літом 1829 р. із Петербурга в Закавказзя, в діючу проти турків армію генерала І.Ф.Паскевича, О.С.Пушкін здійснив поїздку. Згодом він описав її в "Путешествии в Арзрум" (1829-1835).


11 червня неподалік від фортеці Гергери поету зустрілася запряжена волами гарба. "Откуда вы? " — спитав Пушкін супроводжуючих гарбу грузинів. "Из Тегерана ". — "Что вы везете? " — "Грибоеда ", — почув коротку відповідь, що вразила, наче удар блискавки.


Пушкін знав свого тезку — О.С.Грибоєдова, зустрічався з ним. Збереглися поетові малюнки, на яких він зображений. Скільки згадалося тоді Пушкіну, який так випадково довідався про жертву тегеранської різанини.


Тіло Грибоєдова, представника посольства в Персії, було так порубане і понівечене, що упізнали його лише по скорченому пальцю руки. Руку Грибоєдову прострелив на дуелі в Тифлісі в 1818 р. О.І.Якубович.


Знав Пушкін і Якубовича, знайомство і спілкування з яким відноситься до червня-листопада 1817 р. в Петербурзі.


Шанувальникам друкованого слова, певно, відоме прізвище Якубовичі. Відомості про цю родину ми знаходимо в "Щоденнику" Т.Г.Шевченка, в його записах-спогадах про відвідання ним роменського ярмарку в 1845 р.


Уродженець Роменщини (с.Липове, тепер — Талалаївський район Чернігівської області) Олександр Іванович Якубович (1792, за іншими даними — 1796 чи 1797-1845) увійшов в історію як діяльний член Північного таємного товариства, учасник грудневого повстання в Петербурзі на Сенатській площі. За висловом відомого журналіста того часу М.І.Греча, це був "Дантон нової революції", а щирий приятель Пушкіна Вільгельм Кюхельбекер рекомендував нашому землякові, поетові В.І.Туманському Олександра Якубовича як "полум'яного коханця свободи".


О.І.Якубович отримав освіту в Московському університеті. Потім служив у лейб-гвардії уланському полку. Був капітаном драгунського полку. За участь у дуелі його було переведено на Кавказ, але Якубович стрілявся і там. У сутичках з горцями дивував усіх своєю відчайдушною хоробрістю. Пушкін завжди захоплювався розповідями про Якубовича — особу з надзвичайно чорним волоссям та страшними запорізькими вусами, смуглявим суворим обличчям (портрет нашого земляка не міг не написати відомий декабрист, письменник і художник М.О.Бестужев), людину легендарної біографії та химерної вдачі, чиї військові подвиги зачаровували навіть самих горців. Коли в "Северной пчеле" були надруковані "Отривки о Кавказе (из походных записок)" за підписом "А.Я.", то Пушкін з глибоким зацікавленням у листі до О.О.Бестужева запитував: "Кстати: кто писал о горцах в "Пчеле"? Вот поэзия! Не Якубович ли, герой моего воображения? Жаль, что я с ним не встретился в Кабарде, — поэма моя была бы лучше". Саме О.І.Якубовича Пушкін мав намір змалювати в своєму "Романе на Кавказских водах". А далі поет продовжував в листі до О.О.Бестужева: "Когда я вру с женщинами, я их уверяю, что я с ним (тобто з Якубовичем) разбойничал на Кавказе, простреливал Грибоедова, хоронил Шереметева — в нем много, в самом деле, романтизма". Після поразки декабристів О.І.Якубовича, який стояв за царевбивство, було засуджено до смертної кари. В січні 1826 р. схвильований Пушкін із Михайлівського (місця свого заслання) письмово запитував у П.О.Плетньова: "Неизвестность о людях, с которыми находимся в короткой связи, меня мучит".


Смертний вирок Якубовичу було замінено довічною каторгою. Відбував він її у Сибіру. Вийшовши з часом на поселення, в селі Назимові поблизу м. Єнісейськ заснував школу для хлопчиків та дівчаток, намагаючись вдихнути інше життя в тьмяний світ сибірських дітей. Це і йому, Якубовичу, адресувалися славнозвісні пушкінські рядки:


Во глубине сибирских руд

Храните гордое терпенье,

Не пропадет ваш скорбный труд

И дум высокое стремленье.


В 1845 р. за не з'ясованих до кінця обставин (утопився, купаючись в Єнісеї; простудився і помер від хвороби) О.І.Якубович загинув. Дізнавшись про його смерть, В.Кюхельбекер від¬гукнувся віршем "На смерть Якубовича ":


Он был из первых в стае той орлиной,

Которой ведь и я принадлежал...



IV. "Наш друг Туманский"


"В торговой, вовсе не литературной Одессе... после пламенных звуков Пушкина и слишком воздушных мечтаний Туманского, мгновенно согревших здешние расчетливые сердца, погасла всякая любовь к изящному", — жалкував у листі до поета Пушкінської плеяди М.М.Язикова жовтневи¬ми днями 1830 р. головний редактор "Одесского вестника" М.П.Розберг.


Загально відома одеська сторінка літературного життя Пушкіна, відоме і ім'я Туманського. Це про нього згадує і сам Пушкін у романі в віршах "Евгений Онегин ":


Одессу звучными стихами

Наш друг Туманский описал,

Но он пристрастными глазами

В то время на нее взирал.

Приехав, он прямым поэтом

Пошел бродить с своим лорнетом

Один над морем — и потом

Очаровательным пером

Сады одесские прославил,

Все хорошо, но дело в том,

Что степь нагая там кругом;

Кой-где недавний труд заставил

Младые ветви в знойный день

Давать насильственную тень.


Бачимо: правим був редактор "Одесского вестника", коли характеризував поезію Туманського, як "слишком воздушные мечтания ".


Василь Іванович Туманський — наш земляк. Він народився 28 лютого (11 березня) 1800 р. в с.Чарториги (тепер — с.Шевченкове) колишнього Глухівського повіту в дворянській українській родині. Його дитячі роки пройшли в маєтку діда В.Г.Туманського в Панасівці (тепер — Липоводолинський район Сумської області).


Спочатку навчався в Харківській гімназії, а потім — в Петербурзькому Петропавлівському училищі. Завершував освіту в Парижі. В 1821 р. повернувся із Франції, де заприятелював із В.К.Кюхельбекером. До речі, Туманський був у приятельських стосунках також з К.Ф.Рилєєвим, А.А.Дельвігом, М.Ф.Глінкою, О.О.Бестужевим-Марлінським, декабристом О.Й.Корніловичем. Того ж року був обраний членом-кореспондентом, а в 1822-му — дійсним членом Вільного товариства любителів російської словесності. Саме він вручив диплом на звання почесно¬го члена цього товариства класику української літератури І.П.Котляревському. В.І.Туманський співробітничає в журналі "Соревнователь просвещения и благотворения", друкує вірші в "Новостях литературы"', "Сыне отечества", "Благонамеренном", "Современнике", "Отечественных записках", "Полярной звезде", "Северных цветах". В 1823 р. Туманський перево¬диться по службі в Одесу, в канцелярію губернатора графа М.С.Воронцова. Тут знайомиться з Пушкіним.


"Теперь я опять в Одессе, — спо¬віщав Олександр Сергійович брату Льву 25 серпня 1823 р. — Здесь Туманский. Он добрый малый''. Пушкін читає нашому землякові уривки з щойно завершеної ним поеми "Бахчисарайский фонтан ", пише на приятеля епіграму-чотиривірш:


Туманский, Фебу и Фемиде

Полезно посвящая дни,

Дозором ездит по Тавриде

И проповедует Парни.


В липні 1824 р. Пушкін був звільнений зі служби і висланий з Одеси в село Михайлівське. Але зв'язків з Туманським не порвав. "Буря, кажется, успокоилась, — писав він рік по тому. — Осмеливаюсь выглянуть из моего гнезда. Милый мой Туманский... Об Одессе, кроме газетных известий, ничего не знаю, напиши мне что-нибудь. О себе скажу тебе, что я совершенно один... Что ты? что твоя поэзия? Изредка и слишком редко попадаются мне твои стихи. Сделай милость, не забывай своего таланта. Боюсь, чтоб проза жизни твоей не одолела поэзии души".


Ознайомившись з поезією Туманського "Девушка влюбленному поэту", Пушкін із Михайлівського високо оцінює твір: "прелесть!" Проте тут же зауважує: "сидя с авторами одно не хорошо". І радить:


"Не так ли:

Со мной ведете ль разговоры,

Вам замечательней всего

Ошибки слога моего.

Без выраженья ваши взоры ".


Туманський з радістю прийняв цю поправку Пушкіна.


Пізніше Олександр Сергійович запрошував його до участі в журналі "Московский вестник". В статті "Об альманахе "Северная Лира" відзначав поетичний хист нашого земляка: "Из стихотворений "Греческая песнь" Туманского, "К одесским друзьям" (его же) отличаются гармонией и точностью слога и обличают решительный талант".


Пушкін симпатизував Туманському. Це бачимо також з його листа до П.О.Плетньова від 31 січня 1831 р.: "Вижу по письму твоему, что Туманский в Петербурге — обними его за меня. Полюби его, если ты еще его не любишь. В нем много прекрасного, несмотря на некоторые мелочи характера малороссийского".


"Стихотворения" і "Письма" Туманського, видані в Петербурзі відповідно в 1881 та 1891 рр. (останнє видання — «Стихотворения и письма» (СПб., 1912)), ширше і глибше розкривають нам його зв'язки з Пушкіним, до творчості якого він ставився з захопленням і шануванням. Туманський в своїх листах закликав Пушкіна не забувати, що на Русі в справі істинної освіти поету належить виконати роль Вольтера, що саме Пушкін з висоти свого положення повинен розвінчувати фальшиві репутації і виводити в люди нові таланти, які за Пушкіна б і трималися.


Та не лише справи літературні зближували і єднали їх. Ніщо людське не було їм чуже. З Михайлівського в 1825 р. Пушкін звертався до Василя Івановича: «Милый мой Туманский, у меня до тебя просьба... за несколько дней пред моим отъездом из Одессы Савелов и я играли у Лучича; Лучич проиграл мне 900 р., из коих 300 заплатил мне на другой же день, а остальные 600 перевел на Савелова, который и согласился. При моем внезапном отьезде я занял зти 600 р. у княгини Вяземской (с согласия же Савелова). После узнаю, что он отрекается от своего долгу... Расскажи это просто... Лучичу. Он человек честный и, верно, не солжет в деле, касающемся до чести». Як бачимо, справи карточної гри поет вирішував не лише з М.Й.Судієнком, про що ми розповідали, але й за допомогою В.І.Туманського.


Однодумця декабристів, щирого приятеля і шанувальника Пушкіна, В.І.Туманського наша Сумська земля не лише народила, вона й прийняла його тіло — він був похований у вищезгаданій Панасівці.


V. В спілкуванні з Самборським


З-поміж творів О.С.Пушкіна є маловідомий широкому загалу читачів жартівливий вірш "Надо помянуть, непременно помянуть надо ". Він був написаний поетом спільно з П.А.Вяземським і надісланий останнім в листі до В.А.Жуковського від 26 березня 1833 р. В ньому є такі рядки:


Уж как ты хочешь, надо помянуть

Графа нашего приятеля Велегорского

(Что не любит вина горского),

А по-нашему Велеурского,

Покойного пресвитера Самбурского.


Ця поезія-поминання тому і була жартівливою, що в ній називалися імена деяких ще живих сучасників Пушкіна — як ото "Петра Андреевича, князя Вяземского курносого", одного із авторів твору; як ото когось із братів-графів, музичних діячів Вієльгорських. А хто ж такий "пресвитер Самбурский"? Без тіні сумніву зазначимо, що тут йде мова про протоієрея Андрія Опанасовича Самборського (1732-1815).


Народився він в с.Микитівка Охтирського повіту (тепер — Тростянецький район). Навчався у Київській духовній академії, по закінченні якої був посланий до Англії; де, до речі, одружився з англійкою. В Лондоні служив настоятелем російської посольської церкви. Та тут улюбленою справою Самборського стала агрономія. По поверненні до Росії в 1797 р. йому доручили головний нагляд за школою рільництва, що була відкрита поблизу Царського Села. Цій справі він віддав усі свої знання та сили. І не дивно, що "пресвитер " (за Пушкіним) став автором праці "Описание практического Англинского земледелия " (М., 1781).


Цікаво, що саме Самборському для комітету розведення в Росії англійського хліборобства "український Ломоносов" В.Н.Каразін рекомендував архітектором М.Г.Ушинського. Адже дядько славетного педагога К.Д.Ушинського ще в кінці XVIII століття посідав в м.Охтирка посаду столоначальника по будівельній частині. З січня 1796 р. він від'їхав з Слобожанщини до Петербурга. Ото його щирий приятель, зго¬дом засновник Харківського університету, В.Н.Каразін і пропонував Самборському послуги Мойсея Григоровича. Останній в своєму формулярному про службу списку позначив: "В Експедицію державно-господарчу призначений з перейменуванням в міські секретарі по штату Практичної школи рільництва архітектором 1799 року".

Не важко дати відповідь на питання: чому ж В.Н.Каразін замовляв слово перед Самборським про М.Г.Ушинського. Усіх трьох пов'язувала воєдино їх рідна земля — Слобожанщина.


В Лебединському та Охтирському повітах лежали маєтки роду Ушинських. Микитівка Самборського, можливо, межувала з нерухомостями останніх на Охтирщині. І була вона не так вже далеко від села Кручик (тепер — Богодухівський район Харківської об¬ласті), де народився, а з 1804 р., вийшовши у відставку, мешкав В.Н.Каразін. Василя Назаровича і Мойсея Григоровича зв'язувала не лише дружба, але й співпраця, належність в 90-х рр. XVIII століття до культурно-освітньоґо гуртка О.О.Паліцина в с.Попівка (тепер — територія с.Залізняк поблизу Сум). Географічна близькість місць народження і життя цієї трійки, попри усі інші обставини, не могла не допомогти у вирішенні справи М.Г.Ушинського в Петербурзі.


Ще до того, як була відкрита Практична школа рільництва А.О.Самборський встиг побути (з 1784 р.) законовчителем великих князів Олександра (майбутнього імператора) і Костянтина Павловичів. Йому навіть було дозволено мати квартиру в Михайлівському замку. Поблизу ж Царського Села, в Олександрівці, мав власну дачу. Самборський знаходився не лише в центрі великосвітського, але й суспільно-культурного життя російської столиці.


У фондах музею О.С.Пушкіна (м.Москва) зберігається конверт з таким написом: "Рисунки воспитанников Лицея 1-го курса, подаренные ими в знак памяти Анне Андреевне Самборской, которая всегда радушно принимала их всех, и не раз угощала их на даче Александровке, где в последний раз перед кончиною своею про¬водил отец ее Андрей Афанасьевич Самборский в 1815 году". Наведений текст немає потреби пояснювати. Тут усе зрозуміло. В числі ж вихованців Ліцею, певно, не раз гостював у Самборських і Олександр Пушкін. Варто нагадати, що сестра згаданої Ганни Самборської (1770-не раніше 1843) Софія (1772-1812) була дружиною Василя Федоровича Малиновського (1765-1814), літератора і дипломата, першого директора Царськосельського ліцею (1811-1814). Так що і через родину Малиновських, де бував Пушкін, він знався з Самборськими. До того ж, син В.Ф.Малиновського і С.А.Самборської Іван (1796-1873) був близьким ліцейським приятелем Пушкіна. Як свідчив К.К.Данзас, поет перед смертю згадав саме його: "Как жаль, что теперь здесь ни Пущина, ни Малиновского, мне бы легче было умирать”.


VI. Сучасники Пушкіна зі Слобожанщини


Наприкінці 1805 р. чи десь на початку 1806 р. до Петербурга приїхав член згадуваного нами гуртка О.О.Паліцина, уродженець Тростянця В.І.Ярославський (1777-1860). Син дячка Вознесенської церкви після проживання у різних поміщиків Українсько-Слобідської губернії в якості то вчителя, то землеміра і архітектора (з 1802 по 1804 рр. він жив у О.О.Паліцина, за його проектами керував будівництвом споруд, креслив плани й фасади будівель), вирішив пошукати щастя в столиці Росії.


Мандрування по Петербургу завело його до одного з будинків на Мільйонній вулиці. В просторому дворі височів інший дім, на верхньому поверсі якого розміщався Державний Адміралтейський Департамент. Тут, при музеумі, служив помічником директора "кращий в житті товариш" Ярославського, також колишній член гуртка Паліцина Є.І.Станевич. Радісною і зворушливою була та зустріч!


Як добре, що Ярославський залишив нам свої спогади. Петербурзька зустріч описана в них з особливою теплотою і найменшими подробицями. "Там, — згадував він, — я побачив і зятя Нікольського, який мешкав колись в Попівці, Мойсея Григоровича Ушинського ".


16 лютого 1806 р. Ярославський був призначений в Адміралтейський Департамент помічником столоначальника по учбовій частині. Правителем канцелярії цього Департаменту був згаданий О.С.Нікольський, "який не обмежувався лише службовими справами". Його тягло до літератури. Він виконав декілька перекладів з Квінтіліана, випустив у світ власні праці «Основи російської словесності» (СПб., 1792), "Логіка і риторика" (СПб., 1799), котрі витримали відповідно сім і п'ять видань. Цікавий, але маловідомий такий факт: коли 3 грудня 1832 р. відбулося 43-тє засідання Російської Академії наук, то другим питанням поставили обрання Дійсними членами Академії ряд осіб, в тому числі і "титулярного радника Олександра Сергійовича Пушкіна". Серед 14 присутніх в той день академіків був і тезка поета Олександр Сергійович Нікольський, який віддав за Пушкіна свій "виборчий" голос. 13 січня наступного року Пушкіну було видано диплом, а 28 січня він вперше взяв участь у засіданнях Академії.


Нікольський запросив Ярославського навчати його дітей. Наш земляк погодився і до травня 1808р. виконував ці обов'язки. Саме тому був добре обізнаний з життям родини Нікольських: "Тієї ж зими (1805 р.) довелося мені зустрітися з В.Н.Каразіним. Одного разу після уроків з дітьми правителя канцелярії приходжу увечері до Мойсея Григоровича Ушинського, який, як зять його, живе у тому ж будинку, і застаю там Олександра Степановича Бірюкова; а незабаром прийшов туди і В.Н.Каразін, який щойно приїхав з України. Пішли розмови". В іншому місці Ярославський сповіщає, що О.С.Бірюков був "коротким приятелем" М.Г.Ушинського. Звідки ж пішло те коротке знайомство і приятелювання? Гадаю, що не помилюсь, якщо зазначу — із Слобожанщини. О.С.Бірюков (Біруков) (1772-1844) розпочав свою службу вчителем в Харківському колегіумі в серпні 1791 р.; з березня 1803 р. вже був експедитором "по ученой части" в Канцелярії Головного училищ правління. З листопада 1817 р. він — начальник Відділу в Департаменті Народної Освіти, а окрім того, з 2 квітня 1821 р. — цензор. Стверджується, що Бірюков нерідко відзначався безглуздою уїдливістю. Саме тому його діяльність гостро висміював Пушкін в своїх епіграмах:


Тимковский царствовал — и все твердили вслух,

Что в свете не найдешь ослов подобных двух.

Явился Бируков, за ним вослед Красовский:

Ну право, их умней покойньй был Тимковский!


Як добре відомо, цензура не жалувала поета. У вірші "Послание к цензору" поет благав, радив Бірюкову: "Исправся ж: будь умней и примирися с нами". В своєму новому творі "Второе послание к цензору" Олександр Сергійович вже радісно вигукував на його адресу:


Обрадовался я, по ним заметя вдруг

В тебе и правила, и мыслей образ новый!


Гадаю, що не можна надто категорично і однозначно харакгеризувати Бірюкова як нерозумного, прискіпливого в усьому цензора. Бо й сам Пушкін інколи висловлював зовсім інші думки. Як, наприклад, в листі з Михайлівсько¬го від 15 березня 1825 р. до Льва Пуш¬кіна і П.О.Плетньова: "Бирюков человек просвещенный... Он и в грозное время был милостив и жалостлив ".


Та повернімося до розповіді про іншого вихідця з Слобожанщини — В.І.Ярославського. В Петербурзі, розробивши плани міських будинків і брами, він встиг у класі професора архітектури А.Захарова скласти іспит на посаду губернського архітектора. На цій посаді він перебував у Херсоні з 1806 по 1821 рр. Часом брався за перо, залишив нащадкам записки про службу в Новоросійському краї. В них є й коротенька розповідь про Пушкіна, яка, здається, ще не використовувалася пушкінознавцями. В усякому разі, ім'я сумчанина в літературі про поета не зустрічається.


До слів В.І.Ярославського про Пушкіна можна ставитись по-різному: "В начале 1820 года прислан был из Петербурга к генералу известный стихотворец Александр Пушкин... Зная хорошую нравственность и аккуратность в жизни генерала И.Н.Инзова, прислали Пушкина к нему как бы для исправления его поведения... Пушкин, остановлясь в трактире еврея, вел там развратную и разгульную жизнь, которая могла бы быть для него весьма пагубна; он даже редко являлся к столу генерала. К счастию для него, приехал в Екатеринослав... генерал Раевский, едучи на кавказские воды. Сын его, увидев Пушкина, стал про¬сить отца уговорить Ивана Никитича, чтоб отпустил Пушкина с ними на Кавказ. Иван Никитич согласился с тем, чтобы Раевский написал к вице-канцлеру Нисельроде, что берет его на свою ответственность. Там-то или после того Александр Сергеевич написал известную поэму "Кавказский пленник". (До речі, нагадаємо, що син генерала М.М.Раєвського (1771-1829) Микола Миколайович (1801-1843), який піклувався про Пушкіна в Катеринославі, знав поета ще з Царського Села (листопад 1814 - травень 1815), з грудня 1823 р. був полковником Сумського гусарського полку). В.І.Ярославський, прослуживши ще до 1833р., вийшов у відставку і поселився в Сумах, поблизу милої його серцю ще з молодих літ Попівки.


VII. "Примите меня в число друзей"


Широко відоме ім'я українського історика і письменника, етнографа і фольклориста Миколи Андрійовича Маркевича (1804-1860), якого Т.Г.Шевченко любовно називав "Бандуристе, орле сизий!"


Народився він у селі Дунаєць Глухівського повіту Чернігівської губернії. Перші роки свого життя (до 1809 р.) провів "то в Полошках у деда, то в Разрытой у другого деда, то у пра¬бабки или тетки в Дунайце". Спо¬чатку навчався в приватному пансіоні П.П.Білецького-Носенка в Прилуцько¬му повіті, а потім (1817-1820) — в Бла¬городному пансіоні при Головному педагогічному інституті (Петербург). Якось викладач російської словесності цього відомого навчального закладу Росії В.К.Кюхельбекер запросив Миколу Маркевича до себе. І звернувся до своїх гостей: "Господа, рекомендую вам г-на Маркевича, ему 13 лет, он не знаком с метрикой, но написал вот эти стихи:


Того, что в мире бог создал,

Наш Шмидт на месте не оставил.

Экватор к полюсу послал,

Париж в Америку отправил "


То був один з експромтів юного нашого земляка. Присутній при цьому О.С.Пушкін, декілька разів перечитавши вірша, сказав: "О, боги!.. Господин Маркевич, примите меня в число друзей". За словами уродженця Глухівщини, таким чином його було прийнято в "компанию Пушкина-Кюхельбекера ", що відкрило йому "тайны литературные тех лет'".


Відтоді Микола Маркевич ніколи не поривав зв'язків з уславленим поетом. Вони зустрічалися в пансіоні, де, зокрема, навчався брат Олександра Лев і який був дуже близьким до нашого земляка, де їх спільними друзями, окрім Кюхельбекера, були Сергій Соболевський, згодом відомий бібліофіл і бібліограф, Михайло Глінка, Павло Нащокін. Сходилися на пансіонній квартирі Вільгельма Кюхельбекера. "Я, — згадував Маркевич, — наслаждался вечером, сидя у его окон, видом на пылающее в лучах заходящего солнца море. Когда он переехал на Конюшенную, я у него бывал и там... Дельвиг, Баратынский, А.Пушкин сьезжались к Кюхельбекеру в пансион по вечерам, и это были превеселые часы. В прелестных стихах и умных критиках недостатка не было". Тут Маркевич проходив свій ''літературний інститут". В листопаді 1817 р. він передав Пушкіну одну із своїх поетичних спроб — "22 гекзаметра под названием "Гроб". Багато хто з присутніх високо оцінив вірші Маркевича, Жуковський навіть згодом надрукував їх в "Невском зрителе". Одначе Пушкін, який не любив віршів неримованих, порадив глухівчанину не писати вірші гекзаметром. І додав при цьому, що не слід віднімати "у публики одного из наслаждений, к которому привикла она".


Зустрічалися вони і в будинку батька поета — "над Фонтанкою". Маркевич розповідав: "Старик Сергей Львович меня полюбил; он часто к нам (О.С.Пушкін жив тоді разом з батьком) приходил и вмешивался в литературные наши толки". Особливо часто ("почти ежедневно") Мар¬кевич бував у цьому домі з 1 до 20 лютого 1820 р. Саме тоді і тут, перед своїм від'їздом на Південь, Пушкін подарував йому свої вірші "Забудь, любезный мой Каверин " і "На лире скромной, благородной" з дарчим написом. Чимало пушкінських поезій отримав він і від Льва Сергійовича. Останній приносив нашому землякові не лише копії віршів брата, що не пропускалися російською цензурою, але й оригінали. Діставав вірші Пушкіна й іншими шляхами. Так, 20 листопада 1825 р. Маркевич просив С.Соболевського переписати для нього "Гавриилиаду". Автографи поет зберігав особливо дбайливо. В листі (17 січня 1827 р.) до того ж Соболевського він писав: "Александр Сергеевич у тебя — обними его, пожми его добрую руку, поблагодари за многие сладкие минуты, которые мне доставил в неприятностях; я сберег его собственноручные пьесы, данные им мне во время выпуска моего из Петербурга ".


"Сладкие минуты... в неприятностях". Дослідники творчості Пушкіна, наводячи спогади Маркевича, чо¬мусь не дешифрують цей рядок. Про що ж тут йде мова? Можливо, про той неприємний період, коли Маркевичу, який заступився за покараних пансіонерів Скоропадських, загрожувало виключення з навчального закладу? Відомо, що тоді Маркевича відстояли викладачі: Раупах (європейська знаменитість, який заявив, що якщо Маркевича буде виключено, то він "оставит давать уроки в пансионе"); ясна річ, Кюхельбекер, Арсеньєв, Зембницький, Руссель. Певно, якось допоміг, чи то заспокоїв, Маркевича і О.С.Пушкін.


А хто ж такі Скоропадські? Це, можливо, Іван Михайлович (1805-1887), з яким Маркевич навчався ще в пансіоні П.П.Білецького-Носенка і зустрічався в Качанівці на Чернігівщині, засновник відомого дендрологічного парку "Тростянець" та його рано померлий брат Микола (1803-1820). І.М.Скоропадський народився (за свідченнями Омеляна Пріцака) в "Дунайській Слободці Глухівського повіту". Отож, і щодо нього, як можливу особу з кола Пушкіна, мусимо вести пошуки і дослідження. Поки що його ім 'я, здається, не фігурує в літературі про поета.


Життя подарувало Маркевичу теплі зустрічі з Пушкіним і в 1829 р. в Москві. Про це ми взнаємо в основному із записів самого Миколи Андрійовича: "Любовь Пушкина к Гончаровой. Прогулка с ним по бульвару. Встреча у него с Нащокиным. Ответ о моем Дон-Жуане. Эпиграммы на Каченовского. Эпиграммы на Полевого. Поэма "Полтава" Навіть останні всього лише два слова з цього запису малюють в нашій уяві довгі і натхненні години спілкування щирих приятелів. Автора таких рядків поеми "Полтава":


Когда бы старый Дорошенко,

Иль Самойлович молодой,

Иль наш Палей, иль Гордиенко

Владели силой войсковой;

Тогда б в снегах чужбины дальной

Не погибали козаки,

И Малороссии печальной

Освобождались уж полки.


І автора написаної дещо згодом 5-томної "Історі ї Малоросії".


...Коли вже названо ім'я Дорошенка, то як не нагадати читачам, що дружина поета Наталія Миколаївна походила зі старовинного українського козацького роду, який дав Україні у XVII столітті двох гетьманів — Михайла та Петра Дорошенків.


Додамо ще, що того 1829 р. Пушкін мав у своєму розпорядженні твір-літопис "Історія Русів". І саме Маркевич був причетним до задуму поета надрукувати його. Але Пушкіну не вдалося підготувати "Історію Русів " до друку. Але ж він в 1831 р. написав "Очерк истории Украины. Вводные страницы". Погодьмося: мав рацію Маркевич, коли стверджував, що Пушкіна не можна обійти також і в "нашій історіографії".


Відомості про стосунки Пушкіна і Маркевича дослідники здебільшого черпають із "Записок" нашого земляка. Вони велися ним в 1817-1820 рр. А були виявлені лише в 1936 р. у зібранні антиквара Бурцева. В 1947 р. цей рукопис було придбано Інститутом російської літератури та мистецтва (Пушкінський Дім), де він тепер і знаходиться (Ф.488, спр.82). Та це непересічне джерело, звичайно, далеко не повністю окреслює весь спектр стосунків наших героїв. Адже в паперах Маркевича знаходимо такий рядок: "Первое известие о смерти царя (Олександра І)... Письмо ко мне Рылєєва. Гр.Ст. (Тарновський) жжет мою тетрадь Пушкина ". Вчинок, ясна річ, попереджуючий з огляду на ті події, про підготовку до яких знали і очікували.


В стосунках нашого земляка з Пушкіним ще, звичайно, не сказано останнього слова.


VIII. "Прямой труженик, страстями не обременен"


У Петербурзі, на Тихвинському кладовищі Олександро-Невської лаври, особливу увагу відвідувачів привертає пам'ятник уродженцю м.Суми Івану Тимофійовичу Лисенку (Лисенкову, 1795-1881). Надгробок буквально з усіх сторін розписаний епітафіями та висловами у віршах і прозі. Похмурість теми спокутується гумором та іронією. Дослідники його життя стверджують, що Іван Лисенков сам підбирав собі надмогильні написи. Тут і "Золоті правила життя", і вірші то Г.Р.Державіна, то невідомих авторів. Їх багато. Важко навіть вибрати той, який би найбільш влучно оцінював або бодай проливав світло на життєвий шлях сумчанина. Можливо, цей:


Гробницы, гробы здесь на явке

Стоят, как книги в книжной лавке,

Число страниц их видно вам,

Заглавье каждой книги ясно,

А содержанье беспристрастно,

Подробно розберемся там...


Вийшов Іван Тимофійович з сім'ї селянина — потомственного козака. В рідному місті закінчив повітове училище. А з 1818 р. почав працювати підручним в книжковій лавці в Москві, у купця О.Л.Свешникова. Протягом восьми років роз'їжджав він з книгами ярмарками Малоросії. Бував у Таврії, нерідко — в Сумах. 1826 р. перейшов на службу (це сталося на Макар'ївському ярмарку) до іншого московського книготорговця М.П.Глазунова. Цей відомий купець, комісіонер Імператорської Публічної бібліотеки дав доручення Лисенкову-прикажчику завідувати його книжковими лавками в Санкт-Петербурзі. Йшов час. І через десять років, набувши чималого досвіду і накопичивши необхідний капітал (не випадково ж Лисенков на своєму надгробку заповів вибити такий вислів: "Храни мерность — богат будешь"), відкрив власну торгівлю. Спочатку його книжкова лавка розміщувалася в будинку Пажеського корпусу, на Садовій. Це був своєрідний літературний клуб, добре відомий і літераторам, і численним книголюбам столиці. Тут бували І.А.Крилов, М.І.Гнєдич, поет і перекладач О.Ф.Воєйков. До Лисенкова частенько заходив О.С.Пушкін. Наш земляк так згадував його відвідини: "Пушкин посещения делал довольно часто, когда издавал журнал "Современник"; ему нужно было знать о новых книгах для помещения беглого разбора о них в его журнале". Книжки поет купував здебільшого в кредит, бо постійно мав утруднення з грішми. Олександр Сергійович, невтомний і влучний дотепник, беручи в лавці до рук те чи інше нове видання у прозі, швидко пробігав його очима. Читав привселюдно лише передмову і по закінченні сповіщав, що він вже має про книжку повне поняття. Ще швидше і кумедніше (за спогадами Лисенкова) Пушкін переглядав поетичні твори. Іноді Лисенков несамохіть сміявся, коли поет читав одні лише закінчення римованих слів, а закривши книгу, промовляв: "А, бідненькі!" При цьому Пушкін мило посміхався.


В літературі існує розповідь В.П.Бурнашова (вважається, що не досить вірогідна) про те, що у Лисенкова Пушкін придбав літографований портрет Фадея Булгаріна, який розповсюджувався книготорговцем як портрет французького детектива Відока. Приводом до цього послужило їх порівняння Пушкіним в одній із своїх статей. Бурнашов розповідає, що Олександр Сергійович, надзвичайно задоволений цією витівкою Лисенкова, закупив декілька таких портретів і на Невському проспекті дарував їх своїм приятелям і знайомим. Незабаром у сумчанина не було відбою від покупців. А один з портретів (Булгарін-Відок) Пушкін власноруч почепив у книжковій лавці Слиніна, суворо заборонивши знімати його зі стіни. Закінчилося все це начебто конфіскацією жандармами нерозпроданих портретів і накладанням на нашого земляка грошового штрафу "за бесчестье".


В останній раз Пушкін відвідав лавку Лисенкова за три дні до своєї смерті. Тоді він пробув тут години зо дві — і весь цей час вів жваві розмови про "літературу російську та іноземну" з прозаїком і журналістом Б.М.Федоровим. Вони так захопилися бесідою, що навіть відмовилися від запропонованого їм чаю.


До книготорговця поет звертався і в інших справах. В 1833-1834 рр. він отримав від Івана Тимофійовича 7 тисяч карбованців, видавши йому два листа, які стверджували отриману позику. Вже після смерті поета з ним розрахувався опікун дітей Пушкіна граф Г.О.Строганов.


У нашого земляка зберігалася невикуплена шинель, закладена Пушкіним незадовго до своєї останньої трагічної дуелі. Лисенков був присутнім в квартирі поета на Набарежній Мойки, 12, коли переносили тіло "невольника чести" в домовину. Згадаймо й те, що Лисенков активно розповсюджував прижиттєві видання Пушкіна.


І, звичайно, постать нашого земляка буде не в повній мірі висвітлена, коли не зазначимо, що як до заслання Шевченка, так і після його звільнення, Лисенков видавав твори нашого Кобзаря. Він чимало зробив для виходу в світ праць Г.І.Квітки-Основ'яненка, Г.С.Сковороди, Г.П.Данилевського; брав участь у літературних справах І.П.Котляревського. Саме у нього М.В.Гоголь видав свого нещасливого "Ганца Кюхельгартена ", а інший полтавчанин М.І.Гнєдич — «Іліаду» Гомера у власному перекладі.


Лисенков був комісіонером Харківського університету, щедро жертвував на користь Літературного фонду. Ніколи не забував рідних Сум "на очаровательных (за його висловом) лесных берегах большой реки Псла с шестью ее рукавами". До Думи міста він передав назавжди 1000 карбованців, відсотки з яких мали йти на користь повітового училища, де колись навчався грамоті. Лисенков був воісти¬ну великим трудівником. Своє життя будував розважливо, не обтяжуючи пристрастями (за винятком одних лише книг). Ці якості він і заповів вибити в одному із написів на своєму надгробку, що ми й взяли за назву для цього етюда.


IX. Глухівський знайомий Пушкіна

В оточенні поета досить своєрідною і до кінця незбагненною постаттю був письменник-економіст, підприємець Наркис Іванович Тарасенко-Отрешков (1805-1873). Пушкін познайомився з ним на початку 1832 р., коли шукав співробітників для політичної і літературної газети, яку збирався вида¬вати з надією покращити своє матеріальне становище. Свій вибір зупинив на Тарасенку-Отрешкові, бо, напевно, розгледів у ньому людину підприємливу, кмітливу. В той час він писав дружині: "...голова моя кругом идет при мысли о газете. Как-то слажу с нею? Дай бог здоровье Отрыжкову; авось вывезет". 16 вересня того ж року Пушкін видав Тарасенку-Отрешкову доручення на редагування газети ("Дневник") і ведення справ по виданню. Одначе вихід газети в світ не відбувся. Що ж стало на заваді? — Заборона влади.


Але існують твердження, що Пушкіну стала відома сумнівна суспільна репутація Тарасенка-Отрешкова, який буцімто був таємним агентом горезвісного ІІІ відділення імперської канцелярії. Існують і заперечення цьому: "...це вкрай сумнівно, враховуючи, що тоді... секретного агента чи темного дільця просто не прийняли б при царському дворі" (Тарасенко-Отрешков отримав придворний чин камер-юнкера, але це сталося в серпні 1836 р.).


Варто не забувати й таких оцінок Тарасенка-Отрешкова. П.О.Плетньов після смерті Пушкіна сповіщав, що Олександр Сергійович дав в свій час таку характеристику: "двуличный О/Треш/ко/в/". А М.Ю.Лермонтов змалював його в романі «Княгиня Лиговская": "Он был со всеми знаком, служил где-то, ездил по поручениям, возвращаясь, получал чины, бывал всегда в среднем обществе и говорил про связи свои с знатью, волочился за богатыми невестами ". Останнє ствер¬джував і Пушкін в листі до дружини: "Какова Краевская? Недаром Отрежков за ней волочился". Та читай¬мо далі Лєрмонтова: "...подавал множество проектов, продавал разные акции, предлагал всем подписки на разные книги, знаком был со всеми литераторами и журналистами, приписывал себе многие безымянные статьи в журналах, издал брошюру, которую никто не читал, был, по его словам, завален кучею дел и целое утро проводил на Невском проспекте. Чтоб докончить портрет, скажу, что фамилия его была малороссийская, хотя вместо Горшенко он назы¬вал себя Горшенков".


Після 1832 р. спілкування Пушкіна з Тарасенком-Отрешковим було епізодичним. І все ж в бібліотеці поета осів комплект "Журнала общеполезных сведений, или Библиотеки по части промышленности, сельского хазяйства и наук, к ним относящихся" — тобто видання, яке випускав Тарасенко-Отрешков в 1833-1835 рр. В книгозбірні Пушкіна знаходився і квиток, підписаний видавцем, на право одержання цього "Журнала".


Пушкін позитивно оцінив статтю М.С.Волкова. Інженер і вчений критикував в ній брошуру Тарасенка-Отрешкова "Об устройстве железных дорог в России" (СПб., 1835), в якій доводилася непотрібність та збитковість залізниці між Петербургом і Москвою.


Тарасенко-Отрешков входив до складу членів Опіки, заснованої над дітьми та майном загиблого поета. Щоправда, його діяльність викликала незадоволення Н.М.Пушкіної та інших близьких Пушкіну осіб. Під наглядом Наркиса Івановича велася робота по складанню опису бібліотеки поета і друкувалося посмертне зібрання творів О.С.Пушкіна (1838-1841). Хоча, за словами С.Соболевського, воно було "скверно по милости Атрешкова". Цим негативна оцінка ряду вчинків Тарасенка-Отрешкова не вичерпується. Сповіщається, що він "расхитил и продал" значну частину бібліотеки поета, він же взяв зі столу Пушкіна два пера, привласнив деякі його рукописи. Та водночас відомо, що Тарасенко-Отрешков рукописи Пушкіна приніс в дар Публічній бібліотеці. Отож дехто висловлює сумнів: "В крадіжку нині мало віриться: тоді нащо Отрешков дарував рукописи поета, викриваючи себе ". В той же час він не обминув нагоди видрукувати статтю "Значение Пушкина в русской словесности", а також залишити нащадкам спогади про поета.


Ця суперечлива, по багатьох по¬зиціях негативно охарактеризована людина — теж наш земляк. Народився він в с. Береза колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії в родині дрібнопомісного дворянина. Його мати, Марія Іванівна Лузанова, була дочкою середино-будського протоієрея. Останній же знаний своєю вченістю та близькістю до гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського. Дядьки Тарасенка-Отрешкова були літера¬торами. Та імена Павла і Герасима Лузанових мало що говорять сучасному читачеві. Існує думка, що вони "належали, напевно, до ярославецького культурного гуртка, який очолював в 20-ті рр. глухівський поміщик, майбутній сенатор Олександр Кочубей". Тобто Олександр Васильович (1788-1866), правнук відомого В.Л.Кочубея, генерального судді, про якого О.С.Пушкін в поемі "Полтава " писав:


Богат и славен Кочубей,

Его луга необозримы;

Там табуны его коней

Пасутся вольны, нехранимы.

Но Кочубей богат и горд

Не долгогривыми конями,

Не златом, данью крымских орд,

Не родовыми хуторами,

Прекрасной дочерью своей

Гордится старый Кочубей.


Олександр Васильович — обер-прокурор 3-го департаменту Сенату (1818-1831), згодом — член Державної ради, сенатор; завдяки протекції якого Пантелеймона Куліша було повернуто до Петербурга з Тули, де останній відбував заслання як член Кирило-Мефодіївського товариства.


Мабуть, за допомогою Кочубеїв і Тарасенко-Отрешков наприкінці 20-х чи то на початку 30-х рр. з'явився у Петербурзі. Тут доля звела його з Пушкіним. Тут він досяг певного стійкого положення в столичному середовищі, розбагатів (скупив, наприклад, маєтки відомих заводчиків Баташових). Та мінливий і непередбачуваний шлях людини. Тарасенко-Отрешков, автор таких книжок на економічні теми як "0 золоте и серебре", "Причині нынешнего безденежья в России и средства к ослабленню их действия", помер у великих злиднях.


X. Автор спогадів про поета


24 липня 1834 р. ад'юнктом Санкт-Петербурзького університету по кафедрі історії було призначено М.В.Гоголя. Незабаром почалися його лекції. Про викладацьку діяльність славетного письменника (на той час вже автора циклу повістей "Вечера на хуторе близ Диканьки") залишено не один спогад. Писали М.І.Іваницький, В.П.Гаєвський, викладач столичного училища правознавства О.С.Андреєв, студент юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету М.М.Колмаков, викладачі цього ж закладу професор-орієнталіст В.В.Григорьєв та ад'юнкт Ф.В.Чижов.


Сказав своє слово і С.І.Барановський (1818-1890). Свої спогади він з часом видрукував у журналі "Русский Архив" (1906. — №6). То є розповідь про відвідування в жовтні 1834 р. лекції Гоголя О.С.Пушкіним та В.А.Жуковським. Тоді Барановський на казенний кошт навчався (з 1833 р.) на філологічному факультеті. Йому й пощастило в числі приятелів-студентів зустрітися з уславленими поетами і взяти участь у невимушеній бесіді.


Хоча С.І.Барановський народився в Ярославській губернії, але перші роки життя провів у Конотопі — на рідній землі свого батька. Тут закінчив курс повітового училища, звідси вступив до Чернігівської гімназії. По закінченні університету йому довелося працювати в багатьох місцях (вчителем у Пскові, в 2-й петербурзькій гімназії, професором Гельсінгфорського університету), але він ніколи не забував батьківський край. Навіть вважав його своїм рідним. Ось одне із свідчень цьому.


5 березня 1862 р. у Петербурзі він закінчує статтю "Духова сила замість пару на чугунках " і подає до першого українського суспільно-політичного і літературного журналу "Основа " (надруковано в №2 за 1862 р.). І що прикметно — підписує статтю "Степан Барановський із Конотопа".


Количество показов: 3133
Джерело інформації:  Терлецький В.В. О.С.Пушкін у колі українських друзів // Сумська старовина. – 1999. - №5-6.- С.3-21.

Возврат к списку


ВКонтакт Facebook Google Plus Одноклассники Twitter Livejournal Liveinternet Mail.Ru


  • Режим роботи

    Понеділок - четвер з 9.00 до 20.00 години
    Субота - неділя з 10.00 до 19.00 години
    Вихідний день - п'ятниця
    Санітарний день - третя середа місяця


  • Пошук на сайті

    Введіть слово або словосполучення, яке Ви бажаєте знайти на нашому сайті:


  • Наші контакти

    Адреса:  Україна, 40000, місто Суми-МСП, вул. Кооперативна, 6

    Телефони: +38 (0542) 22-21-28, 22-47-69, 22-63-32

    Email: lib@library.sumy.ua