"> Зв'язки видатних письменників з Сумщиною

Короленко у «Тихому куточку»

Короленко у «Тихому куточку»


ХВОСТЕНКО Г.


Те, що видатний російський письменник у січні 1902 року побував у Сумах - факт широко відомий. Але - побував з приводу чого? Про це знають менше. Тим більше, що ще сім-вісім років тому дослідникам важко було б написати повну правду з огляду на певні політичні нюанси, які не вкладалися у прокрустове ложе тодішньої ідеології.


Не секрет і те, що до Сум Володимир Короленко міг потрапити ще 1888 року, коли А. Чехов, який відпочивав на Луці, написав йому: «Так уже в мене добре, так добре, що й описати не можна! Природа чудова, всюди красиво, просторо, люди гарні, повітря тепле, барви теж теплі, м'які... Отож Ви не пожалкуєте, якщо приїдете». В. Короленко приїхати тоді не зміг. Нам думається, він би теж оцінив наш край, наших людей так же, як і його побратим по перу. Та щоб поставити всі крапки над «і», мусимо сказати й таке.


3 болем нещодавно довелося прочитати в статті одного досить відомого автора, що А. Чехова вирізняла великоросійська зверхність, що, попри тонкий гумор, самоіронію і м'який характер у нього простежувалися риси пересічного великороса і шовініста. Що ж, давайте розберемося. У травні 1888 року А. Чехов уперше прибув в Україну - гостювати в садибі Линтварьових на Луці під Сумами. Перші дні, перші враження, і ось 30 травня він пише листа О. Суворіну. Декілька цитат з нього мовою оригіналу:


«Каждый из хохлов видел на своем веку эту птицу, но все описывают ее различно, стало быть, никто ее не видел». «Что касается хохлов, то женщины напоминают мне Заньковецкую, а все мужчины - Панаса Садовского». У листі А. Чехов дав характеристику кожному із шести членів родини Линтварьових. Прихильну й ледь насмішкувату - господарці, О. Линтварьовій; зовсім іншу - її дочці, хворій, з пухлиною мозку; подібну - другій дочці, лікарці («Раз я принимал с нею больных на фельдшерском пункте: пришла молодая хохлушка...»); добродушну - старшому синові («Любит хозяйство и землю, с хохлами живет в согласии»); іронічну - другому синові. А про третю дочку, Наталію Михайлівну, відгукується так: «Третья дщерь, кончившая курс в Бестужеве, - молодая девица мужского телосложения, сильная, костистая, как лещ, мускулистая, загорелая, горластая... хохочет так, что за версту слышишь. Страстная хохломанка. Построила у себя в усадьбе на свой счет школу и учит хохлят басням Крылова в малороссийском переводе. Ездит на могилу Шевченко, как турок в Мекку... Не стрижется, носит корсет и турнюр, занимается хозяйством, любит петь и хохотать и не откажется от самой шаблонной любви, хотя и читала «Капитал» Маркса, но замуж едва выйдет, так как некрасива».


Хай не коробить читача прочитане. Звичайно ж, як на сьогодні, і образлива лексика, і звороти, і оте «Панас Садовський» (Садовського, кожен школяр знає, звали Миколою) для пересічного обивателя буде лише аргументом навпаки; все ж таки шовініст, виявляється! Не будемо категоричними. А Чехов, попри всю свою геніальність, також був корінним великоросіянином, з притаманною його нації ментальністю - зверхністю до «інородців», зневагою до всіх отих «хохлов» і «капказских человечков», яку століттями прищеплювало цим верствам російського народу шовіністське царське управління. Нагадаймо: лист був написаний, коли А. Чехов під Сумами не пробув і місяця. А ось уже інший. Після подорожі Чехова до Лебедина, Гадяча (між іншим, в компанії «хохломанки» Н.Линтварьової). «Проїхав я в колясці 400 верст, ночував у десяти місцях... Окрім природи, ніщо мене так не вражає в Україні, як загальний достаток, народне здоров'я, висока ступінь розвиненості тутешнього селянина, який і розумний, і релігійний, і музичний, і твердий, і моральний, і завжди веселий і ситий. Антагонізму між пейзажами і панами немає і в помині».


Яка разюча зміна сприйняття! Геній лишився генієм: "І переборов у собі - і то лише за півтора місяця - тупу зверхність представника панівної нації, збагнув суть і духовне благородство нашого народу. Чи не урок деяким нинішнім його одноплемінникам (і декотрим дослідникам його творчості в тому числі), які десятиріччями живуть у нашому місті, й навіть тепер, коли позбулися статусу «общегосударственности» своєї мови, нашу державну вчити не бажають, зневажаючи й далі той народ, який їх годує і одягає! Що ж стосується А. Чехова, процитований лист не був писаний під хвилинний настрій. Хто читав його наступні листи, знає, як він бажав купити будиночок в Україні і поселитися тут, посеред народу, що справив на нього таке сильне враження: як тепло відгукувався він про нашу культуру і мову. Навіть домовлявся з М. Заньковецькою, що напише п'єсу, де одна роль, для неї лише, буде українською мовою (згадаймо горді слова Тургенєва про те, що він і слова не написав не по-російськи!).


... Ми недарма так затрималися на еволюції А.Чехова у плані ставлення до нашого народу: це дасть нам краще збагнути В. Короленка і подробиці його поїздки до Сум.


Загальновідомо, що, на відміну від великоросіянина А. Чехова, В. Короленко був українського походження: народився в Житомирі, старовинній козацькій родині, навчався в рідному місті і у Рівному, потім - у Петербурзі, Москві; були арешти і висилка у Володимирську і Вятську губернії, з 1879 року друкує оповідання в російських журналах. Жив у різних містах Росії, останнім був Петербург. У 1900 році вже відомим російським прозаїком повертається в Україну, поселяється в Полтаві. Хоче швидше зблизитись з тутешнім вищим інтелігентним товариством. Зокрема, популярним адвокатом і відомим юристом Миколою Міхновським.


Ось уривок із спогадів української поетеси (закатованої під час війни в Києві фашистами) Олени Теліги: «Під час якогось процесу, де Міхновський виступав як оборонець з блискучою промовою, до нього підійшов В. Короленко, один з наймолодших московських письменників того часу, визнаний тодішнім суспільством, за походженням українець і, з висловами захоплення, простягнув свою руку, щоб познайомитися. Міхновськйй не розтанув під промінням сонця палючої нації і, сховавши руку за спину, коротко і ясно сказав: «Я зрадникам свого народу руки не подаю», чим глибоко образив Короленка». Додаю від себе: М. Міхновськйй був не лише відомим тоді в Росії адвокатом, а й лідером створеної ним Революційної Української Партії. Образа таки була глибока: пізніше В.Короленко відмовився брати участь у відкритті пам'ятника Котляревському тут же, в Полтаві, оскільки свято організовувала партія Міхновського, плануючи водночас підпільно провести і свій черговий з'їзд.


Не беремося коментувати той інцидент, і навели його тут лише тому, що саме через кілька днів після гострої відповіді М. Міхновського В. Короленко мав їхати до Сум, їхав, отож, сюди з певним психологічним настроєм - тим більше, про конфлікт гомоніла вся освітня Полтава, відголосок, певне, дійшов уже й до Сум. Їхав сюди Володимир Галактіонович як журналіст - за останні роки прославився і як публіцист, що, зокрема, спеціалізувався на скандальних судових процесах політичного забарвлення. А в Сумах мали судити велику групу селян із Павлівок Сумського повіту (нині - Білопільський район). Мабуть, розмірковував видатний російський письменник і над таким збігом: судити мають жителів того села, про яке вже давно пішла слава, як про «мазепинське». Й це після слів М. Міхновського...


Безперечно, Володимир Галактіонович уже навів відповідні довідки, знав: «павлівська справа» почалася не в минулому 1901 році, а на шість років раніше, Огляньмося, разом з письменником, і ми в той часовий проміжок.


...У неопублікованих записках з архіву нашого письменника-земляка Олександра Олеся є короткі, здивовані рядки: «Мазепинці з Павлівок? У 94-ому?». Цей запис має відношення до нашої розповіді. Той рік у Росії був пам'ятним кончиною царя Олександра II, який помер у Ялті. Наступником монарха був Микола ІІ. Згідно з існуючим ритуалом, слід було привести «всі язики й народи» імперії до присяги новому володарю. Всюди цей процес проходив, як звичай: пишно, урочисто, без збоїв. Крім Павлівок. 39 місцевих селян навідріз відмовилися від присяги на вірність новозведеному на трон цареві.


Незвичайна подія викликала у повітового начальства відчуття бомби, що вибухнула. Чиновники жандармерії із особливих доручень, земські начальники, справники, станові пристави - такого напливу сановного люду в Павлівках ні до, ні після не бачили. Та 39 стояли на своєму: ні вони, ні їхні сім'ї не хочуть бути вірнопідданими. Не діяли ні обіцянки, ні погрози. «Згори» надійшла вказівка: зібрати сход, хай прийме рішення стосовно відступників. Сход скликали. Селяни набурмосилися, горою стали за краян. Павлівських селян тим часом почали підтримувати сусіди з Яструбиного, Річок. Пахло скандалом на всю Європу - такого ще за час існування імперії Романових не було.


Довелося проковтнути гірку «пілюлю», зробити вигляд, що махнули рукою на негідних павлівців, і встановити за ними найсуворіший таємний і явний контроль. Під час цієї історії народилося сакраментальне слово «мазепинці». Хоча справа тут була зовсім, чи, точніше - не стільки в «мазепинстві».


Кілька років перед описуваними подіями до Павлівок, у свій маєток, приїхав князь Дмитро Хілков, підполковник у відставці. Службу покинув, захопившись ідеалами графа Льва Толстого, і вирішив на практиці втілювати їх. У Павлівках роздав селянам 400 десятин землі, сам став за плуг, його побут мало чим відрізнявся від селянського. Звичайно ж, селяни потягнулися до благодійника, легко пристали на толстовське вчення, утворили щось на зразок секти. Захвилювалися й інші села повіту. Відтак, 4 лютого 1892 року Д. Хілков був висланий на 5-річне поселення на Кавказ.


Князя вислали, та розагітовані ним селяни затаїли на владу злобу, і коли їм запропонували присягнути новому цареві - відмовилися навідріз. Час ішов, спливали роки, а павлівці лишалися «невірнопідданими». Тоді й було до їх секти заслано провокатора, котрий повів натовп трощити приміщення російської православної церкви. Провокація вдалася. Повсталих чекали жандарми. Було заарештовано десятки павлівців і кинуто до Сумської в'язниці. Процес мав розпочатися 28 січня.


24 січня В. Короленко прибув до Сум, а поселився в готелі з екзотичною вивіскою: "Тихий куточок". Готель, щоправда, справді був розташований в тихому закапелку, хоча вікнами виходив на головну площу міста (колишній № 9 по Червоній площі). Меблі були поганенькі, все вражало неохайністю. Розпакував речі і відразу подався до суду. Те, що прибув сам В. Короленко, неприємно вразило судочинців. Бо процес готувався скрупульозно, робилося все, аби представники прогресивної преси не мали уявлення, що ж відбувається насправді.


Біля приміщення суду, куди Володимира Галактіоновича не пропустив поліцейський карантин, від колег-журналістів дещо вдалося взнати. Всього у в'язниці тримають 68 чоловік. Сценарій судилища розробив Петербург: до Сум прислано групу відповідальних чиновників з міністерств внутрішніх справ і юстиції, на яких покладено розслідування, суд. "Виїзною групою" керує довірена особа мракобіса Побєдоносцева - сумновідомий лідер чорносотництва М. Скворцов.


Судові засідання проходять при зачинених дверях - справу павлівців розглядає виїзна сесія Харківської судової палати, допустили лише, як публіку, "харківського представителя дворянства, волосного старшину і міського голову": до залу засідання не допустили навіть персонал місцевого суду.


Ні побесідувати з підсудними, ні ознайомитися з матеріалами розслідування В. Короленкові не дозволили. Зате він дізнався від знайомого юриста про інше: усіх, хто має причетність до справи, суворо попереджено, щоб не мали ніяких розмов, зносин із письменником.


Наступного дня мав початися процес. Не спалося. За вікном почалася відлига, у кватирку тягнуло вільгістю. З готелю вийшов о восьмій ранку і влився в натовп, що сунув до міської тюрми. Десь близько одинадцятої розчинились міцні ворота в'язниці, в оточенні поліції і драгунів з'явилися арештовані. Попереду три однокінки везли жінок з хворими дітьми і тих чоловіків, що, внаслідок катувань, не могли встояти на ногах. Позаду похмурим, обідраним гуртом сунули інші. У натовпі співчуваючих почулося голосіння, жалісливий жіночий шепіт. В. Короленко здригнувся: співоча, соковита навіть у цих умовах мова нагадала Житомир, дитинство... Всі поволі рушили до суду, що містився за два кілометри. Письменник ловив очима згорьовані лиця жінок-арештанток, зустрічався поглядом з похмурими зіницями чоловіків - і щось тяжке-тяжке лягало на душу мов камінь, якого вже ніколи звідти не підняти. Попросив знайомого фотографа зняти арештантську валку - той, ризикуючи бути схопленим, виконав прохання письменника. Пізніше це фото обійде десятки видань.


Процес тривав вісім днів. Вирок був суворим: 45 селян засуджено на каторжні роботи строком від 8 до 15 років (серед каторжан і 15-літні підлітки), четверо отримали тюремне ув'язнення. Інкримінували їм напад на церкву, і опір властям, й інші пункти. Та В. Короленко добре розумів: причина в тому "мазепинстві", у відмові присягнути на вірність головному душителю з "тюрми народів".


Повернувся до готелю. На підставі свіжих фактів і вражень став писати велику кореспонденцію до газети "Русские ведомости". Не міг використати всі факти, що мав у розпорядженні, бо знав, що не пройдуть навіть у цій більш-менш сміливій газеті. Писав - а перед очима стояла валка арештантів, котрим від сьогодні судилась довголітня каторга далеко від рідної землі. За що? На підставі чого?


Знову схилився над столом, почав писати листа в Петербург, професору Ф. Батюшкову: "Сиджу у брудному готелі ("Тихий куточок"), на брудній кушетці, а за вікном починається мжичка і теж брудний ранок..."


Про що думав тоді письменник-гуманіст, дивлячись крізь вікно "Тихого куточка" на сумну центральну вулицю нашого міста? Може, пригадував різкі слова Міхнов¬ського - хоч і вважав їх образливими, несправедливими? Може, думав: доки ж будуть побєдоносцеви, скворцови, іже з ними плюндрувати, калічити душу народу! Може, саме тут, в сумському готелі, приходило до нього усвідомлення: а таки ж треба віддавати борги народу і родоводу, з якого вийшов?


Збіг, який не може бути просто випадковим. Хто уважно вивчав творчість В. Короленка, той знає: від часу появи його в Полтаві до відвідин Сум письменник стояв осторонь українського політичного і культурного життя, майже в нього не втручався. По поверненню із Сум - все по-інакшому. Шукає стосунки із українськими письменниками, зав'язується тривке знайомство із Панасом Мирним, дає рекомендаційного листа М, Коцюбинському до М. Горького, О. Олесю - до літераторів Петербурга; пише гнівну статтю "Котляревський і Мазепа", де протестує проти утисків української мови; домагається, аби були опубліковані переклади П. Грабовського, Байрона; бере кипучу участь в організації вечора композитора М. Лисенка; просить Лесю Українку перекласти українською його оповідання; пише статтю "Матеріали до біографії Шевченка"; зближується з драматургом І.Тобілевичем та акторською трупою М. Саксаганського; на всю імперію пролунав його протест проти "Сорочинської трагедії"; стає членом редколегії газети "Полтавщина"...


До української культури повертався син.

Повертався після роздумів у "Тихому куточку"...


Количество показов: 1849
Джерело інформації:  Хвостенко Г. Короленко у «Тихому куточку» // Добрий день. – 1995. - №34. – С.5.

Возврат к списку


ВКонтакт Facebook Google Plus Одноклассники Twitter Livejournal Liveinternet Mail.Ru


  • Режим роботи

    Понеділок - четвер з 9.00 до 20.00 години
    Субота - неділя з 10.00 до 19.00 години
    Вихідний день - п'ятниця
    Санітарний день - третя середа місяця


  • Пошук на сайті

    Введіть слово або словосполучення, яке Ви бажаєте знайти на нашому сайті:


  • Наші контакти

    Адреса:  Україна, 40000, місто Суми-МСП, вул. Кооперативна, 6

    Телефони: +38 (0542) 22-21-28, 22-47-69, 22-63-32

    Email: lib@library.sumy.ua