"> На хуторі під Сумами

На хуторі під Сумами

На хуторі під Сумами


П. САПУХІН


1 серпня минає 50 років з дня смерті видатної української поетеси Лесі Українки, чиї твори ідейною і художньою силою, за значенням і місцем в класичній українській літературі стоять за творами геніального Кобзаря і великого Каменяра. Письменниця надзвичайно поетичного обдарування, витонченої майстерності і високої культури, Леся Українка вийшла з своєю творчістю на світові простори. В своїх творах вона проникливо відобразила думку рідного народу. Пристрасно закликала вона своїх сучасників, в якій би країні вони не жили, на боротьбу за свободу і щастя, на здійснення найвищих людських прагнень. Тож цілком закономірною є ухвала Всесвітньої Ради Миру відзначити 50-річчя з дня смерті Лесі Українки на всіх континентах земної кулі.


Цікавить нас і життя письменниці, про яке ми, слід признатися, все ще знаємо дуже мало. Та не багата фактами зовнішня біографія Лариси Петрівни Косач - Лесі Українки, а дитинства немічної тілом, а тому й приреченої завжди лікуватися, переїжджати з місця на місце, з курорту на курорт в марному прагненні одужання від невмолимої хвороби. Хворіла вона з 11 років на кістковий туберкульоз лівої руки, а згодом і лівої ноги, що завдавало бідній дівчині тяжких страждань, утруднювало рух, змушувало її, сповнену грації, шкутильгає при ходінні, а часом і зовсім не підводитись з набридлого ліжка. Саме з такого приводу довелося Ларисі Петрівні відвідати Сумщину. Влітку 1888 року Леся Українка протягом двох місяців лікувалася на Хаджибеївському лимані, поблизу Одеси. Наслідки лікування виявились малопомітними, і наступної весни знов постало те саме питання: де шукати одужання?


Тут і випливли Суми. Власне, не самі Суми, а найближчий до них - на захід від міста - ху­тір Косовщина. Поголос про нього йшов тоді мало не по всій країні, і координати хутора всюди були добре відомі хворим на ревматизм, кістковий туберкульоз, вовчак та інші хвороби. Лікувала в Косовщині від цих хвороб стара народна лікарка Парасковія Богуш. Вона мала на це офіційний дозвіл і користувалася методами, які, за свід­ченням письменниці, були «дуже схожі на лікування грязьовими ваннами в Криму, тільки там грі­ють ванни на сонці, а в неї піч служить сонцем».


Косовщинські старожили ще й сьогодні розповідають, що на їх хутір за тих часів їхало звідусіль багато хворих. Влітку й навесні Косовщина перетворювалася ніби ва курортне місце, хоч за будь-які вигоди годі було згадувати. При­їжджих улаштовували в себе за невелику платню «на повному пан­сіоні» - з квартирою і харчами - місцеві селяни.


Так на початку травня 1889 ро­ку зустріли й молоду дівчину з гладко зачісаним волоссям і жи­вими розумними очима під високим чолом. Худеньку постать при­булої облягало скромне платтячко, на руках і шиї не було жодних прикрас, втім стару Парасковію Богуш це не ввело в оману: здо­гадалась відразу, що дуже освічена панночка. І тільки одне викликало подив: чому розмовляє вона не так, як інші панночки, а зрозумілою всім хуторянам мужицькою мовою, їй тоді йшов дев'ятнадцятий рік, але за рівнем культури вона пере­вищувала не лише ровесників, а й багатьох сучасників з відомими іме­нами, дарма що її дні минали в постійному єдиноборстві з виснаж­ливою недугою. Перемогла в цьо­му герці вона, квола дівчина, яку Іван Франко у свій час дотепно назвав «чи не єдиним мужчиною на всю Україну». Та й сама Леся Українка запитувала в одному з віршів, не призначених до опублікування:


Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі

Хіба тремтить моя рука, Чи пісня й думка кволі?


Мужньою і несхитною була вона вже й тоді, на дев'ятна­дцятому році життя, коли поєдинок з хворобою закинув її в непозначений на картах хутір під Сумами. Тож ще до цього у львівському журналі «Зоря» увагу читачів при­вертали до себе її ліричні поезії з бойовим громадським змістом. Юна поетеса осуджувала тодішні громадські порядки й схвильовано закликала до утвердження справж­ньої людяності у взаєминах між людьми. Це був прекрасний і ба­гатонадійний початок, а разом і вістка про те, що поріг української літератури переступив новий могутній талант.


Свідчень про перебування ЛесіУкраїнки на хуторі під Сумами дійшло до нас мало. Відомо, що прожила вона тут рівно місяць – з початку травня до початку червня. Дні плили одноманітно, нічим не відрізняючись один від одного. Стосунки з зовнішнім світом були надто обмежені. Біль у нозі не дозволяв дівчині виходити з сади­би, - доводилось більшу частину днини лежати з книжкою в руках то в холодочку у дворі, то в баби­ній хаті біля відчиненого на вулицю маленького віконця. Крізь це підсліпувате віконечко, якщо трішки схилитись, видно бу­ло вулицю, навскоси зруб криниці з скрипучим журавлем та довгими коритами для водопою худоби, а далі, за криницею, краєчок широ­кого вигону. От, здається, і весь краєвид. Можна до цього ще дода­ти товсті колоди, що не перший уже рік лежали біля двору. До цих колод, щоб посидіти й порозмовля­ти, сходились щовечора літні хуто­ряни. Так «на колодках» і увічни­ла їх письменниця в оповіданні «Весняні співи», де з етнографіч­ною сумлінністю, точно й правдиво в усіх деталях відтворено сумний побут хуторян, звичайно, в тих межах, в яких він відкривався скутій недугою письменниці крізь щілину відчиненого віконця.


Розмови на колодках завжди круж­ляли навколо тих самих питань, однаково болючих для всіх селян. Чому «ґрунти», які вони полива­ють своїм потом, вважаються влас­ністю не їх - трударів землі, а косовщинської пані або інших панів-нероб? За яким правом стяга­ють з них, мужиків, арендну платню, та ще й за найвищою розцін­кою, і звідки вони візьмуть цього року гроші, якщо від посухи гине весь хліб у полі, а навколо хутора жовтіє передчасно завмерлий спе­чений степ? Письменниця нічого тут не вигадувала й ніскілечки не перебільшувала бідування селян, стурбованих жахливою перспекти­вою неврожаю. Це ж саме тоді, як Леся Українка слухала розмови про спечений степ, коли А. П. Чехов, який в той час жив на дачі в Су­мах, писав звідси 22 травня М. О. Лейкіну: «Дощів нема, земля пере­сохла, лист на дереві в'ялий, редис­ка червива, взагалі черви, молі й попелиці сила; з'явилася вся оця гидота рано, і треба думати, судячи з усього, що врожаю не буде».


Літні люди розходилися з коло­док по домівках, а хутір довго-дов­го ще не засинав. На вулицю ви­ходила молодь і відразу починала співати пісень. Звідси й назва опо­відання Лесі Українки - «Весняні співи». Пісні в Косовщині молода поетеса слухала справді весною, коли цвів запашний бузок, тьохкали соловей­ки і млосно світив місяць. Тільки то були не ті співи, шо ллються з грудей, сповнених захвату й ра­дощів, а ті, якими виливається важ­ке горе.


Ось, заглушаючи безтурботні пе­реливи соловейка, заспівав-затужив власник чудового ліричного голосу й подертої свитини, недбало наки­нутої на плечі:


Гей, та виріс я в наймах, в неволі.

Та не знав я долі ніколи! Та гей!


А здаля лунали пісні молодіжного гурту. Тужливі, сумні - не пісні, а народний стогін. Ось їх назви: «Набирали некрутоньків в неділеньку вранці», «Світи, світи, місяченьку», «Ой, не спиться, не лежиться і сон мене не бере…».


Після таких «весняних співів» сон, мабуть, довго-довго не брав і самої Лесі Українки. З такими враженнями вона й виїхала з Косовщини на початку червня 1889 року.


Та повезла з собою поетеса не лише ці враження, а й несхитну надію, що на її батьківщині незаба­ром все зміниться, зовсім іншою буде й Косовщина. Висловила свою надію Леся Українка приказкою одного з тих хуторян, які щовечора розмовляли на колодках: «За дідів було так, за внуків буде інак !»


Леся Українка не помили­лась. Не впізнала б вона тепер в добре впорядкованому селі ко­лишнього хутора з такою ж, як і село, назвою. Не та тепер Косовщи­на, якою за дідів була. Час давно стер пам'ять про те, що косовщинська земля була колись власністю пані і що селяни платили високу аренду за можливість прикласти до землі свої руки. Тепер ця земля на­лежить колгоспу імені Леніна. І всім здається, що так було споконвіку, що й жити інакше не можна.


Хто ж бо це міг без допомоги Радянської влади й без колгоспного ладу піднести на такий госпо­дарський і культурний рівень село і добробут його жителів - внуків і правнуків сучасного Лесі Україн­ці покоління хуторян?


Широко розкинулись добротні споруди артілі. Капітально оснаще­на артіль різноманітною сільсько­господарською технікою. На тва­ринницьких фермах всі процеси ме­ханізовані. На допомогу людям прийшли електродоїльні установки, механізми для приготування і роз­дачі кормів, для прибирання гною тощо. А до чепурних будинків кол­госпів, здебільшого побудованих в післявоєнний час, увійшов доста­ток, виразно позначивши свою присутність такими, наприклад, не знаними раніше речами, як елек­тричне світло, радіоприймачі і те­левізори, дивани й шифоньєри, не говорячи вже за газети і журнали, книжки.


Порадували б зараз Лесю Ук­раїнку новий колгоспний клуб і сільська бібліотека.


На відзначення п'ятдесятиріччя з дня смерті великої української письменниці та в пам'ять її пе­ребування в Косовщині слід було б цю бібліотеку назвати іменем Лесі Українки.


Таким є бажання онуків і пра­внуків тих парубків і дівчат, чиї пісні з болем в серці, з пристрас­ним бажанням щастя народу слу­хала в цьому селі велика письмен­ниця.



 


Количество показов: 1859
Джерело інформації:  Сапухін П. На хуторі під Сумами: до 50-річчя з дня народження Лесі Українки // Ленінська правда. – 1963. – 28 лип. – С.3.

Возврат к списку


ВКонтакт Facebook Google Plus Одноклассники Twitter Livejournal Liveinternet Mail.Ru


  • Режим роботи

    Понеділок - четвер з 9.00 до 20.00 години
    Субота - неділя з 10.00 до 19.00 години
    Вихідний день - п'ятниця
    Санітарний день - третя середа місяця


  • Пошук на сайті

    Введіть слово або словосполучення, яке Ви бажаєте знайти на нашому сайті:


  • Наші контакти

    Адреса:  Україна, 40000, місто Суми-МСП, вул. Кооперативна, 6

    Телефони: +38 (0542) 22-21-28, 22-47-69, 22-63-32

    Email: lib@library.sumy.ua